Невідоме життя відомої людини
Не важливо хто ти, важливо який ти.
Л.Сморж
Ім’я професора, доктора філософських наук Леоніда Опанасовича Сморжа було внесено до видання П.В.Алексеева «Философы России ХІХ–ХХ столетий. Биографии, идеи, труды». Оскільки видання російське, в Україні цей факт був мало відомий, сам Леонід Опанасович цій події не придавав великого значення. Коли ж хтось із колег або друзів вітав його, той лише посміхаючись жартував: «То аванс». І справді, в останні роки свого життя він багато працює, пише і вночі. Під стук його друкарської машинки засинають і прокидаються сусіди, та вони вже звикли…
Наполеглива праця була стилем його життя. Навіть коли їхав у відпустку до матері, у Міські Млини, що біля Опішного, в Полтавщині, брав із собою роботу, щоб марно не гаяти часу.
З мамою Анастасією Василівною у Леоніда Опанасовича були особливі стосунки. Для нього вона була єдиною рідною людиною, яку він щиро любив, завжди допомагав і терпляче вислуховував усі її тривоги й жалі.
Леонід Опанасович виріс у великій родині, де було дев’ятеро дітей «твоїх, моїх і наших», як говорила Анастасія Василівна. Маючи на рухах маленького Льоню, вона вийшла заміж за вдівця, у якого було троє своїх малолітніх дітей. Жоден із них не міг поскаржитися на те, що мама когось обділяла увагою чи куснем хліба, а от «на горіхи» від неї найбільше діставалося Льоні. Ще з дитинства він був непосидючий, тому його рідко можна було застати вдома. Рано навчився читати і з тих пір не випускав книжку з рук. «Бувало кличу його, – згадувала Настя Василівна, – а він десь ховається у кущах або вилізе на копицю сіна і читає».
Велика Вітчизняна війна перекреслила усі його надії і сподівання. Загинув у партизанському загоні вітчим, пізніше, під Ленінградом, – зведений брат Петро. І Льоня у свої п’ятнадцять років вирішив пристати до військової частини, яка відступала через село. Виглядав він старшим за свій вік, тож, коли його привели до замполіта 213-го гвардійського полку, той погодився взяти його ординарцем. На цій посаді Леонід довго не затримався. За відмову стріляти свійських качок, для потреб керівництва, був переведений у першу роту гвардії рядовим. Невдовзі рота була передислокована на І-й Прибалтійський фронт. Незадовго до кінця війни його відправляють на навчання у школу підготовки спеціалістів для морської авіації. Грошовий атестат, який видавався курсантам, майже ввесь Леонід пересилав матері. Він знав, що в неї на руках іще семеро братів і сестер, а що таке голод – йому було добре відомо ще з 33-го – 34-го років.
Після школи Леоніда направили в Євпаторію в 30-й розвідувально-авіаційний Червонопрапорний полк. Невдовзі закінчилась війна…
Коли Леонід Опанасович згадував війну, розповідав більше про якісь смішні випадки. Може, тому що важко розповідати про втрати, чи, може, у юнацькі роки усе здається легшим, а можливо, його вроджена скромність не дозволяла виставляти себе героєм. Його бойові нагороди свідчать зовсім про інше: орден «Славы» ІІІ ступеня, орден «Отечественной войны» І ступеня, медалі «За боевые заслуги», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне».
Після демобілізації і недовгих пошуків свого місця на цивільному флоті Льоня повертається до Полтави. Живе в тітки і деякий час цілими днями блукає містом без будь-якої мети, ніби насолоджуючись красою тихого містечка і спілкуванням із ровесниками. Якось мимохідь він почув характерний звук падаючої штанги. З цікавості зайшов у приміщення, адже на службі і сам інколи «тягав гирі». Виявилося, що там проходять місцеві змагання зі штанги і гирьового спорту. Він підійшов до головного арбітра і попросив включити його до списку змагань. Дивно, але той погодився. У результаті перше місце отримав Леонід. Виграв він і Республіканські змагання в Харкові. Як переможця його відправили до дворічної школи тренерів, що існувала при Інституті фізичної культури й спорту. Успішне закінчення школи гарантувало вступ до Інституту фізкультури та спорту, однак уже через два роки він зрозумів, що це не його шлях.
Зовсім несподівано для рідних і друзів він вступає до Київського університету імені Т.Г.Шевченка на філософський факультет. Як зізнавався сам Леонід Опанасович, тоді він ще не розумів, чим буде займатися після закінчення факультету…
Навчатися було нелегко в силу матеріальних і сімейних обставин. Одруження і народження сина потребувало неабиякого клопоту та й матеріального забезпечення. Не витримавши постійних звинувачень з боку дружини та її матері, він приймає рішення про розірвання шлюбу. Після розлучення з Іраїдою Борисівною він так і залишився одинаком на все своє життя. Коли ж його запитували, чому не одружився вдруге, він завжди відповідав: «Нізащо, усі жінки вороги народу». Та означало це лише одне – він однолюб. Незважаючи на те, що Іраїда Борисівна вдруге вийшла заміж, він продовжував допомагати їй і сину, а пізніше і її доньці Вікторії. Віка виховувалася в інтернаті, звідти часто писала листи Леоніду Опанасовичу, а він навідував її, намагаючись порадувати, приносив ласощі, купував необхідні речі.
Жив Леонід Опанасович дуже скромно. Він ніколи не користувався ніякими пільгами, і хоча серед його знайомих були впливові люди, та їх поєднували лише дружні стосунки. У побуті обмежувався тільки конче необхідними речами, одягався теж дуже скромно – вважав дорогий одяг марнотратством, а прикраси зовсім непотрібними. Єдине, що він любив одягати, це вишиті сорочки. Ще за часів Радянського Союзу, будучи викладачем Київського педінституту, він ходив на роботу у вишиванці. Сорочок у нього було багато, деякі вишиті на особисте замовлення. Небайдужий до мистецтва, він не міг пройти повз майстерно вишитий рушник, цікаву ікону чи картину, яка була чогось варта, та найбільший його скарб – опішненська кераміка. Вона переповнювала квартиру, «виглядала» з усіх куточків його двокімнатної «хрущовки», яка була схожа більше на музей, ніж на помешкання. Леонід Опанасович просто не уявляв своє життя без усіх цих речей, він і сам зізнавався, що «захворів» на опішненську кераміку.
Єдина розкіш, яку він собі дозволив, – автомобіль. Купити машину в той час було важко, існували черги, у яких можна було простояти років п’ять. Перший раз у житті він вирішив попросити надати йому автомобіль позачергово. Дозвіл підписав І секретар КПУ Володимир Щербицький. І ось новенька «дев’ятка» – власність Леоніда Опанасовича. «Для мене машина необхідність. Скільки справ можна зробити набагато швидше», – говорив він, ніби виправдовуючись. Проте, як і раніше, на роботу він дістається тролейбусом і метро, а «дев’ятка» чекає літньої відпустки на стоянці. Влітку автомобіль, завантажений подарунками, книгами, провізією, прямував з Києва до Міських Млинів. Тут його машину добре знали місцеві мешканці, він завжди підвозив усіх подорожніх і ніколи не брав за це гроші. Закінчувалася відпустка і машина, вщерть завантажена керамікою опішненських майстрів, сухими сливами, грушами, яблуками, медом та іншими дарами землі, прямувала до Києва. Колись я його запитала, для чого йому так усього багато? У відповідь почула, що це – подарунки. Звісно ж, для жителів міст, домашні сухофрукти і справжній мед – це неабиякий подарунок.
Незадовго до смерті, все те, що дбайливо збирав Леонід Опанасович протягом свого життя, він передав у фонди Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Чому саме у цей музей? Разом з істориками, мистецтвознавцями, колекціонерами, художниками він доводив необхідність існування музею гончарства, розуміючи його значення для збереження унікальних зразків етнічної культури українців у прадавньому мистецтві гончарства. «Незабаром той час, – говорив він, – коли туристичні автобуси, що прямують на Київ, Суми, Харків, Полтаву будуть зупинятися у музеї в Опішному». Залишається тільки дивуватися з того, якими пророчими виявилися його слова.
Трохи більше року в музеї існує підрозділ – музей-садиба колекціонера опішненської кераміки Леоніда Опанасовича Сморжа. У затишному будинку його матері у Міських Млинах, який придбав музей, розмістилися колекції, подаровані ним, та здається, що тут живе і його душа...
Ірина Чирка,
екскурсовод
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному
. 
