Привітання до відкриття СТІНИ ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ від Оксани-Антоніни Ковалишин – внучки художника-кераміста Юрія Лебіщака, якому присвячена одна з меморіальних дошок.

Оксана-Антоніна Миколаївна планувала бути присутньою на відкритті СТІНИ ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ. Розпочавши подорож до Опішного, вона доїхала лише до Києва – обставини змусили її повернутися, тож онука славетного мистця надіслала своє вітання листом.

Дорогі працівники музею-заповідника українського гончарства, всі запрошені на це визначне дійство.

Вже третій раз я на прекрасній Полтавщині, в Опішному, – оцьому краю талановитих людей, які своєю одержимістю, працьовитістю не дають забути, що ми – українці, які мають славну історію, багату культуру, щедрих на таланти людей. Нічого не відбувається без волі Божої. І ця невидима рука знову привела мене сюди, у цей таємничий, казковий, незвіданий край, де живуть талановиті люди, які творять світ краси.

         Я, Ковалишин Оксана-Антоніна Миколаївна, внучка художника-кераміста Юрія Лебіщака, який ще в далекому 1912-му році на запрошення Полтавського губернського земства приїхав з Галичини разом з дружиною Антоніною, двома дітьми, братом Антоніни Михайлом, рідним братом Корнелієм в Опішне на Полтавщину, щоб започаткувати розвиток гончарного промислу. У 1913 році в Опішному збудували і відкрили керамічну школу. Завідувачем цієї школи був призначений мій дідусь Лебіщак Юрій Іванович; інструктором по керамічному будівництву був призначений Сидоренко А.Я.; викладачем – Шумейко П.Д, що закінчив Миргородську керамічну школу. Якраз Лебіщак Ю.І., Сидоренко А.Я., Шумейко П.Д. відіграли значну роль у підготовці кадрів для керамічного виробництва в Опішному. Потім цей будинок використовував завод «Художній керамік».

         Та все це, можливо, кануло б у забуття, якби не знайшлися ті, які своєю працею, талантом, впертістю не дали про це забути. Одним із таких ентузіастів є Пошивайло Олесь Миколайович. Дякуючи йому, сьогодні ми святкуємо відкриття стіни гончарної слави України – презентацію бронзових меморіальних дошок. Також багато працівників музею приклалися до цієї справи, за це і йому і їм велика дяка і пошана. Все це їм теж буде записано у цю Господню книжечку добрих справ. За це хай Господь нагородить їх здоров’ям, щасливою долею. Кажуть, що «життя людського строки стислі», і ці слова можна віднести до Олеся Миколайовича, який, думаючи про ці «строки стислі», проводив і проводить дуже кропітку  і послідовну роботу.  Саме він відшукав мою маму – дочку Юрія Лебіщака – Ковалишин Ганну Юріївну, вів з нею дуже теплу переписку (деякі листи збереглися). Запросив мене з братом Зіновієм на наукову конференцію «Українське гончарство на порозі третього тисячоліття» з 29 липня по 1 серпня 1999 р. Тоді я дізналась, що рукопис дідуся Юрія Лебіщака «Сільське цеглярство» після довгих років скитання потрапив до Архіву в Опішному з рук відомої дослідниці українського гончарства Катерини Іванівни Матейко. Також мене повідомили, що в Опішненському музею-заповіднику створюється іменний фонд Юрія Лебіщака, адже гончарська спеціалізація дідуся – кахельник, горщечник, мисочник. Дізналась, що керамічною плиткою, яку виготовив дідусь, прикрашена будова теперішнього музею Котляревського в Полтаві (тодішній будинок земської управи).

         З великою повагою відношусь до Олеся Миколайовича за те, скільки книг, дослідницьких праць було написано ним, щоб не пропало, не забулось те, чим багаті ми – українці. Чому я на цьому зосереджую увагу? Бо якщо би ми, українці, не були б лінивими, байдужими, то, маючи так багато талантів на своїй землі, знали і не забули б кожного. І наші діти, внуки, правнуки мали би з кого брати приклад і захотіли б більше вчитися, досліджувати, творити, адже генетично – вони нащадки славних родів. Робота ця важка. Зразу появляються заздрісники, які лукавлять, шкодять, а самі не вміють і не хочуть нічого робити. І тільки дякуючи таким талановитим людям, ми знаємо про тих, які на це заслужили.

         Другий раз я була запрошена в Опішне з 7 по 11 липня 2008 року на Міжнародний науковий симпозіум «Гончарне шкільництво на глобалізаційному роздоріжжі: нереалізовані можливості і перспективи розвитку». Багато цікавих доповідей було підготовлено і прочитано, з багатьма талановитими керамологами, мистецтвознавцями, етнологами, краєзнавцями, музейними працівниками я тоді познайомилась. Побачила, що на будинку колишньої керамічної школи встановлена меморіальна дошка Юрія Лебіщака.

         Олесь Миколайович, пишучи листи до моєї матері, називав дідуся  великим сподвижником української культури, а також надіслав їй брошурку, присвячену гончарству Опішного кінця ХІХ початку ХХ ст., де спогадав щирим словом видатного майстра  Юрія Івановича Лебіщака. Вже пізніше мені теж було подаровано багато книг, написаних Пошивайлом О.М. Мої діти, внуки дізнались про свого прадідуся, прапрадідуся і горді тим, що є нащадками такої славної і талановитої людини. Вже побувала в Опішному моя внучка Будзяк (дівоче Кавулич) Ірина Зіновіївна разом з чоловіком, яка після закінчення Київського університету туризму, економіки і права (зараз проживає в Броварах) хотіла побачити край, де працював її прапрадідусь, де народилася і жила її прабабуся. Дуже гарно зустріли їх працівники музею і сам Олесь Миколайович показав їм усі експонати музею. Двоє моїх внуків-студентів мали можливість похвалитися славним нащадком, пишучи родовід, - Іваник Андрій у Київському ліцеї (зараз студент першого курсу КПІ) і Юрій Лишанець – студент першого курсу Львівського університету, історичного факультету, відділ соціології. І я щаслива, бо нічого в житті не буває просто так, немає випадковостей, а все стається у певній закономірності.

         Сьогодні я втретє в Опішному. Їдучи сюди, перечитала все, що було написане мамою, всі записи про родовід, свої деякі записи, все те, що ніяк не впорядкую. Завжди все відкладається на потім, а потім – може не бути. Над деякими записами плакала, здається ніби все було вчора, а роки біжать, біжать і нас не питають. Читала листи Яресько Наталії Тимофіївни з Опішного (вулиця Франка, 34), з якою переписувалась моя мама. Не знаю, чи жива Наталія Тимофіївна? Я б хоч з її дітьми радо зустрілась. Саме через неї у матері був зв’язок з рідною землею, де вона народилась і прожила 12 років. Згадувала про Михайла Іванкевича – рідного брата дружини Юрія Лебіщака, який разом з дідусем поїхав в Опішне. Там він одружився з дівчиною з Опішного, мали двоє дітей. Наталія Тимофіївна прислала фотографію його сім’ї. Пізніше разом з сім’єю поїхав на Донбас, там сліди і загубилися. Можливо, десь на Донеччині живуть мої родичі, а ми не знаємо.

         На попередніх двох конференціях я розповідала про родину Лебіщаків. Не знаю, чи десь зафіксовано про це, то хочу ще раз згадати.

         Юрій Іванович Лебіщак народився 26.06.1873 року у містечку Богородичанах на Івано-Франківщині в сім’ї Івана та Катерини Лебіщак. Іван Лебіщак, його батько, працював службовцем у суді. Через це сім’я переїжджала; спочатку – у Коломию, потім у м.Самбір (Львівщина). Мали шестеро дітей. Дві сестри дідуся – Анна і Марія працювали вчительками. Брат Михайло, який жив у Львові, працював референтом при Кураторії. Брат Йосип викладав німецьку мову у Стрийській гімназії. Мав звання професора. Наймолодший брат Корнелій Лебіщак (1883 рік народження) поїхав теж разом з дідусем в Опішне. Був майстром по бронзі і різьбярем по дереву. Пізніше жив у Харкові і Ростові на Дону. У Ростові був одружений з Євдокією Нікітішною. У 43 роки помер. Похований у Ростові на Дону. Дідусь, Юрій Лебіщак, навчався у Львові, Відні. Працював у Львові завідувачем керамічного заводу пана Сливінського. Після одруження з Антоніною Іванкевич працював і жив у місті Галичі (Івано-Франківська область), де її батько мав свою керамічну майстерню. Працювали втрьох: батько, Михайло і Юрій. 2.12.1912 року на запрошення Полтавської земської управи переїхав в Опішне. З 1921 року працював у Хомутці, де також мав окремий будинок-майстерню. Пізніше разом з сім’єю переїхав у Ротмістрівку, а з Ротмістрівки – у Проскурів (зараз Хмельницький). У Проскурові працював на заводі «Високе», де виробляли черепицю і цеглу, там теж мав окрему майстерню. Помер і похований у Проскурові (1927 рік) – інфаркт. Прожив 54 роки. Як згадувала мама – Лебіщак-Ковалишин Ганна Юріївна, йому на могилі поставили дерев’яний хрест і дерев’яну огорожу. Через війни, неспокій ніхто до нього на могилу не їздив. Та і кому було їздити? Мали з Антоніною 5 дітей. Три сини – Микола, Ярослав, Роман – загинули в роки Великої Вітчизняної війни. А мама і її сестра Ірина працювали вчительками на Стрийщині. Після смерті дідуся, бабуся разом з п’ятьма дітьми переїхали у місто Стрий, де працював професор гімназії рідний брат Юрія – Йосип. У Стрию мама закінчила Учительський семінар. Роботу отримала у містечку Журавно (Жидачивський район, Львівська область). З нею поїхала моя бабуся Антоніна і мамин брат Микола. Потім мама працювала учителем початкових класів у селі Володимирці (три км. від Журавного). Там вийшла у 1942 році заміж за Ковалишина Миколу Федоровича, сина сільського середняка. Мій батько Микола мав чудовий голос, грав на скрипці (навчався у сільського скрипаля). Працював на складі у Журавному, по неділях був за дяка у церкві. Пізніше викладав співи і малювання у Володимирецькій школі і навчався у Стрийській під школі. У 1946 році загинув при невідомих обставинах. Моя мама, Ковалишин Ганна Юріївна була прекрасною вишивальницею. Її рушники були куплені Львівським і Кіївським етнографічними музеями. Решта всіх робіт є у мене. У Миколи і Ганни було двоє дітей: я – Оксана-Антоніна і Зіновій. Зараз обоє проживаємо у місті Стрию на Львівщині. Працювали учителями, уже на пенсії. Це все так про славну родину Лебіщаків.

         Хочу подякувати всім працівникам музею за їхню доленосну працю, за те, що не байдужі у зберіганні і популяризації спадщини представників нашого народу. Треба дуже любити свою землю, дбати про культуру України, про її спадщину, дуже хотіти щось зробити, а не «гнилою колодою по світу валятись»,  і можна багато чого в житті досягти. Зараз все впирається в гроші. Тому, хочу побажати вам щедрих меценатів, щоб всі ті справи, які ви запланували, змогли зреалізувати. Хотілось би, щоби всі ми думали і дбали про майбутнє України, адже все що зберемо, знайдемо, збережемо залишиться дітям, внукам, правнукам, щоб вони виростали патріотами рідної землі.

Бажаю, щоб всі ви працювали у злагоді, терпимості, дружбі, бо як писав ваш славний земляк, а наш український письменник Іван Котляревський:

Де згода в сімействі,

Де мир і тишина,

Щасливі там люди,

Блаженна сторона.

Їх Бог благословляє,

Добро їм посилає

І з ними вік живе.

Оксана-Антоніна Ковалишин (внучка Юрія Лебіщака)

Стрий – Опішне

[Мову оригіналу збережено.]